Бастарни

Походження зарубинецької культури

Зарубинецька культура постала внаслідок політичних змін, які відбулись в українських степах в середині ІІІ століття перед Різдвом. Скіфи (див. Скіфів-кочовиків культура), які виконували роль захисної парасольки, втратили владу в українських степах. Племена скіфів-орачів (див. Скіфів-орачів культура) залишились сам на сам з войовничими сарматами (див. Сарматська культура), які на перших порах свого володарювання навіть не намагались встановити політичну владу над колишніми підданими Великої Скіфії, а просто банально їх грабували. Тому частина племен скіфів-орачів почала пересуватись на північ, якомога далі від сарматських кочовищ. На цьому шляху вони вимушені були потіснити неврів милоградської культури (див. Милоградська культура) прийняти в своє середовище якусь частину племен поморської культури (див. Поморська культура). Слід зазначити, що поморці знаходились під сильним впливом кельтів латенської культури (див. Латенська культура) і переказали своїм новим спільникам багато їхніх навичок, традицій та звичаїв. При цьому, скіфо-сарматські риси теж нікуди не поділись, вони особливо помітні у гончарстві, виготовленні зброї, способах ведення домашнього господарства та орнаментації. Виразно відчуваються також культурні та господарчі впливи дунайських провінцій Риму з якими у зарубинців були стійкі торгові контакти. Цей новий народ став відомий античним історикам як народ бастарнів. Втім, вірогідно, люди зарубинецької культури не були єдиним утворенням. Римляни запозичили назву народу бастарнів від германців, а в протогерманській мові слово bastjan означає зв’язок, в сенсі коаліції чи групи племен.

Господарство зарубинецької культури

Основу господарства бастарнів-зарубинців становило підсічно-вогневе й перелогове землеробство з використанням дерев'яного рала. На ланах вирощували просо, ячмінь, пшеницю-двозернянку, коноплі й льон, а на городах — капусту, горох та ріпу. Збіжжя жали залізними гачкуватими серпами та короткими косами. Зерно зберігали в керамічних горщиках-зерновиках. З каменю виготовляли ручні жорна, якими перетирали зерно на крупу та борошно. В їжу уживали каші, зварені із зернових круп, а також коржі, випечені на спеціальних керамічних сковородах. Розводили велику й дрібну рогату худобу, свиней та коней. Особливе місце займала свиня як джерело м'яса. Полювали на бобрів та куниць, хутра яких експортували в античні колонії північного Причорномор'я. Рибалили переважно на велику рибу — осетра, сома, судака, яких били острогами з човнів або ловили неводами.

Залізо отримували з болотних руд, які були широко поширених в лісовій і лісостеповій смузі. Метал витоплювали в глиняних сиродутних горнах, куди безупинно міхами через сопла нагніталося повітря. Залізо виплавляли практично в кожному зарубинецькому поселенні, Існували також і спеціалізовані поселення металургів та ковалів. Сировина для бронзового лиття надходила в злитках переважно з античних колоній північного Причорномор'я, але використовувався також і місцевий лом. Для обробки дерева застосовувалися спеціальні сокири латенського типу, долота й тесла.

Кухонні горщики зарубинецькі господині надалі ліпили вдома, щоправда, використовуючи для цього річні гончарні кола. Столовий чорний або коричневий посуд лощили до глянсового блиску й прикрашали насічками по краю віночка. Про торгівлю із грецькими містами північного Причорномор'я свідчать знахідки амфор, в яких транспортували вино та оливу, а потім використовували для інших потреб. З глини виготовляли прясельця, грузила для ткацьких верстатів, ливарні форми й тиглі. Серед прикрас і деталей одягу переважають залізні й бронзові фібули для плащів, як імпортного, так і місцевого виробництва. Усі типи зарубинецьких шпильок знаходять аналогії в матеріалах скіфського часу. Зарубинецькі сережки являли собою округлі дужки із бронзи або срібного дроту також мали причорноморські аналоги. Популярними були скляні й бронзові намиста. Ювелірні вироби виготовляли з привізної бронзи, з льону і конопель — тканини. Серед зброї переважають невеликі залізні наконечники списів листоподібної, ромбічної або стрілоподібної форми, залізні скіфські та сарматські вістря стріл, глиняні кулі для пращ, а от деталей спорядження вершників знайдено дуже мало. Зарубинецькі воїни були піхотинцями, а не кіннотниками.

Поселення й цвинтарі

Зарубинці будували великі неукріплені поселення на мисах рік, берегах ярів або на надзаплавних терасах. Наземні або трохи заглиблені житла були невеликими, зведеними на стовповому каркасі, зі стінами плетеними з лози та обмазаними по обидва боки товстим шаром глини. В північних регіонах замість мазанок будували зрубові хати. Двосхилі дахи покривали соломою або очеретом. Вогнище, обгороджене невисокою кам'яною або глиняною стіною, знаходилось біля однієї зі стін або безпосередньо біля житла. Складні погреби із земляними склепіннями й сходами розташовувалися поруч із будівлями. Поселення розміщалися невеликими групами, часто неподалік від міст, які були добре захищені земляними валами, ровами й частоколами. Могильні ями неглибокі овальної або прямокутної форми. Поруч із могилою іноді фіксуються стовпові ямки, які вказують на те, що над могилами існували якісь розпізнавальні знаки. Біля поселень знаходились цвинтарі: тіла спалювали за межами цвинтарів, а потім зсипали в спеціальні урни або ями і додавали спеціальний поховальний інвентар. Разом з покійним клали столовий чорнолощений посуд — горщик, миску й кухоль та м'ясну їжу. Значно рідше присутні деталі одягу, прикраси, знаряддя праці й зброя.

Війна і торгівля бастарнів

Торгові контакти зарубинецьких племен були встановлені переважно з античними колоніями північного Причорномор’я, а також із сусідніми племенами. Основний торговельний шлях ішов по Дніпру та закінчувався Ольвією та транзитними пунктами Криму. Хутра, шкіри, худоба, мед і віск обмінювали на вино й олію в амфорах, а також на продукти ремісничого виробництва. Тісні торговельні відносини існували також з закарпатськими кельтами, звідки імпортувались переважно вироби з бронзи. Відомо, що бастарни чинили набіги на Фракію, північну Грецію та особливо на грецькі колонії північного Причорномор’я дуже часто в союзі з сарматами-роксоланами й фракійцям-певкінами (див. Поєнешти-лукашівська культура). Римські хроністи часто називають їх скіфами — загальним збірним терміном для тогочасних племен у регіоні. Пізніше частина бастарнів переселилась у Фракію як римські федерати1.

Історична доля зарубинецької культури

Зарубинецьке населення Полісся й верхнього Подніпров'я поступово змішувалося з балтськими племенами, а середнього Дніпра - із пшеворським, а також увібрало в себе деякі балтські й сарматські елементи. Спадкоємцями зарубинці стали люди черняхівсько-київської та зубрицької культур.