Лугії звані вандалами

Вандали, лугії чи венеди?

Людність пшеворської культура була знана в античних істориків щонайменше під трьома назвами — вандалів, венедів та лугіїв. На те, що це різні назви одного народу вказує хоча б те, що вони завжди стосувались однієї території, яка, до речі абсолютно точно співпадає з територією поширення пшеворської культури, і ніколи не вживались разом. Розгадати цю загадку можна, зрозумівши, що назви ці античні географи отримали від різних народів. В нашому випадку від германців та кельтів. Зрештою, так воно найчастіше й бувало, адже важко допустити, щоб навиклі до комфорту кабінетні вчені подорожували центральноєвропейськими пущами та болотами. Простіше й швидше було розпитати когось з купців, послів чи найманих воїнів. Етнонім вандали виводиться з протогерманської форми, яку можна реконструювати як wanđaz, що перекладається як повернутий, скручений. Вірогідно, це слово було образливою кличкою, яку германці дали своїм сусідам. Кельтська ж назва лугії пов’язана з кельтським коренем leug- — болото, що більш-менш відповідає ландшафту, на тлі якого відбувалось життя людей пшеворської культури. Пшеворська людність безпосередньо походила від людей поморської (див. Поморська культура), а ще раніше, лужицької культури (див. Лужицька культура) і цих людей античні географи називали венетами, венедами або вендами. Слід зазначити, що лужицька культура отримала свою назву від Лужиці1, історичного регіону в східній Німеччині, досі заселеного слов’янським народом, який сам себе називає сорбами або вендами. В перших століттях нашої ери пшеворська культура займала південну та центральну Польщу, східну Словаччину, українське Закарпаття та Галичину.

Господарство пшеворської культури

Основою господарства пшеворців було насамперед землеробство і скотарство. Надзвичайно активними були торгові контакти з Римською імперією, що підтверджується численним імпортом, наприклад, столовою керамікою з Італії. Римські речі та зброя, яку знаходять в пшеворських поселеннях, свідчать про те, що значна частина пшеворських чоловіків служили найманцями в допоміжних частинах римської армії. Завдяки тісним зв’язкам з Римом, пшеворську культуру іноді називають провінційною римською культурою. Ремісниче виробництво знаходилось на високому рівні, використовуючи дуже часто римські взірці. Існували спеціалізовані виробничі центри, особливо гончарні, які були одними з найбільших в неримській Європі. Базою металургійного виробництва були рудні родовища Свєнтокшиських гір (див. Яніславицька культура) у південній Польщі — три чверті залізних виробів пшеворської культури виготовляли з залізної руди, доставленої з цього регіону. Пшеворці виготовляли велику кількість складних залізних предметів: сокир, тесел й доліт, ножів й ножиць, серпастих бритв, молотків та ковадел, щипців, пряжок для ременів, умбонів2 для щитів. Зі свєнтокшиського металу пшеворські зброярі виготовляли мечі, кинджали, вістря списів та стріл. Для приватного вжитку в домогосподарствах виготовляли виліплений вручну товстостінний, абияк випалений, з шорсткими поверхнями кухонний посуд. Натомість в гончарних майстернях на гончарних колах виробляли столовий посуд — різноманітних форм з тонкими стінками, гладкими й лощеними поверхнями, ретельно орнаментованими. Такий посуд випалювали в спеціальних горнах.

Села й цвинтарі

Великі села розташовувались поблизу рік. Житла були прямокутної форми наземні та напівземлянкові, площа яких становила переважно 14-20 м2. Однією з поширених форм житлового будівництва в пшеворській культурі були будинки під одним дахом, поділені на житлову та господарчу частини. Стіни таких будинків виготовляли з дранки, герметизуючи щілини глиною. Обігрівались житла відкритим вогнищем або глинобитною піччю, яка, зазвичай, знаходилась в кутку житлової частини хати. У деяких поселеннях виявлено кам’яні підвалини будинків, кам’яні вимостки подвір’їв та кам’яні огорожі. Поховання пшеворців схожі до поховань своїх попередників, людей лужицької та поморської культур. Небіжчиків спалювали за межами цвинтарів, а перепалені кістки зсипали до похоронних урн або просто до ям. Поховання супроводжувались великою кількістю похоронних дарів. Чоловікам клали ножі, бритви, точила, ковальські знаряддя, пряжки для ременів. Жінкам в могили клали застібки із залізного дроту, фібули, прясельця та серпоподібні ножі. У випадках поховання воїнів їх супровідним інвентарем була зброя — ритуально зламані або зігнуті мечі, списи, остроги, умбони щитів.

Історична доля пшеворської культури

Пшеворці не тільки торгували з Римом і служили в його армії, але й, час від часу, здійснювали грабіжницькі набіги на римські провінції в союзі з іншими варварським племенами й, навіть, оселялись там. Близько 400 року частина пшеворської людності, відома античним історикам саме як вандали, мігрували на територію Римської імперії та, перетнувши Рейн, вступили у Галлію, а потім, у 418 році перетнули Піренеї і зайняли Піренейський півострів. У 429 році під час правління короля Ґайзеріка3 (428 – 477 роки) вандали увійшли до північної Африки і 439 року заснували власне королівство та розграбували місто Рим у 455 році, тим самим, на жаль, закріпивши своє ім’я в історії. Щоправда, деякі, менш упереджені історики, підкреслюють роль вандалів як продовжувачів аспектів римської культури в перехідний період від пізньої античності до раннього середньовіччя. Та ж частина пшеворців, яка залишилась на рідній землі, стала етнічною підвалиною майбутніх польської та, почасти, словацької націй. Генетичні дослідження вказують на тісний зв’язок між пшеворцями та людьми зарубинецької культури (див. Зарубинецька культура). На території України пшеворська культура частково еволюціонувала в зубрицьку (див. Зубрицька культура) культуру та була асимільована черняхівсько-київською (див. Черняхівсько-київська культура) культурою.