Готи

Готи в Україні

Вельбарська культура поза всякими сумнівами належить народу готів. Приблизно в середині першого століття готи почали переселятись зі своєї прабатьківщини на острові Готланд2, яку готські легенди називають островом Скандза, на південне узбережжя Балтики в район Гданської затоки. Звідти племена готів компактними групами мігрують на південний схід, займаючи території в басейні Західного Бугу, не змішуючись при цьому з місцевим населенням. Орієнтовно у 190 році після Різдва вони досягають української Волині. Перебравшись на волинські землі, вельбарці заселили терени зубрицьких племен (див. Зубрицька культура), витіснивши їх у верхів'я Дністра і Західного Бугу. Друга хвиля вельбарських мігрантів з'являється на Волині у III столітті. Разом з ними приходить частина племен пшеворської культури (див. Пшеворська культура) які, вірогідно, були політичними союзниками готів. Тому східний варіант вельбарської культури насичений пшеворськими компонентами.

Господарство вельбарської культури

Вельбарці практикували різні способи землеробства. Більша частина використовувала дідівський підсічно-вогневий спосіб обробітку землі: ділянку лісу викорчовували та випалювали, орали дерев’яним ралом і засівали переважно просом, ячменем і житом. Через кілька років, коли ґрунт виснажувався, поля покидали та закладали їх десь в іншому місці. А якщо це нове місце знаходилось десь далеко, то туди ж переносили і житла. Тому одне й те саме поселення часом наче кочувало довкола якогось центру. Втім, деякі з поселень залишалися стабільними протягом десятків років, що свідчить про те, що його мешканці користувались перелоговою системою землеробства. Побутові речі та інструменти вельбарської культури належать до центральноєвропейських типів. Важливою особливістю вельбарської культури є мінімальне використання заліза, яке застосовували переважно для виготовлення зброї. Зате бронза була дуже популярним матеріалом. Робочі інструменти відливали саме з бронзи. Так само з бронзи, - рідше зі срібла, а ще рідше з золота - робили прикраси та деталі одягу і прикрашали технікою філіграні та зерні. Характерними пам’ятками є фібули, браслети-змійки, грушоподібні підвіски, пряжки, срібні намистини та поясні підвіски. З бронзи виготовляли й частину столового посуду — ритуальні казани та ритони для пиття. Кухонний посуд представлений ліпними горщиками з увігнутим усередину краєм, різноманітними лощеними мисками, вазами, глечиками й келихами. Для кухонних горщиків характерні шкарубка поверхня і загладжені вінця та низ. Столовий посуд нерідко має малі вушка, прикрашений заглибленими геометричними візерунками з гладких та заштрихованих трикутників. З кінця III століття у вельбарських поселеннях з'являється невелика кількість гончарної кераміки черняхівсько-київського (див. Черняхівсько-київська культури) походження.

Готські поселення й цвинтарі

Для вельбарської культури на території України характерні невеликі поселення, які займали переважно берегові тераси річок. Вельбарці жили в прямокутних наземних будівлях та напівземлянках, як правило, невеликих розмірів. Конструкція цих будівель - каркасно-плотова, стіни обмащувалися глиною. Щоправда, були й більші житла, зазвичай поділені на дві частини — житлову й господарську. В деяких поселеннях, в яких, можливо, проживали вожді племен чи містились якісь культові центри, існували так звані довгі будинки — громадські будівлі довжиною до кількох десятків метрів. Вельбарські довгі будинки мають свої аналогії в скандинавських культурах, для яких традиційними були так звані медові або бражні зали де проводились колективні банкети та громадські збори. Ще однією рисою, що ріднить вельбарську культуру зі Скандинавією, є зведення кам’яних курганів, поодиноких стел та кам’яних кіл, вимощених камінням. Вони, мабуть, служили майданчиками для тінґів3 — народних зборів. Вельбарці контролювали північний, початковий відтинок Бурштинового шляху (див. Культура кулястих амфор). Складна система дерев’яних мостів і дамб, побудованих людьми вельбарської культури, ймовірно, була пов’язана з обслуговуванням цієї магістралі. Цвинтарі вельбарської культури були великими та, можливо, призначувались для кількох родів. Характерним явищем є наявність окремих жіночих та дитячих цвинтарів. Небіжчиків ховали в дерев’яних трунах з колод, супроводжуючи поховання особистими прикрасами та деталями одягу. Зброя в похованнях не зустрічається, часом тільки чоловікам клали шпори. Тільки поховання дуже знатних людей супроводжувались бронзовим та глиняним посудом, срібними прикрасами, скляними жетонами для гри тощо. Над могилами знаті насипали невисокі кургани, іноді з кам’яною стелою.

Історична доля вельбарської культури

Поживши трохи на Волині, частина готів під проводом напівлегендарного короля Філімера4 мігрувала в північне Причорномор’я, де вони заселили землю, відому з Гетики Йордана5 як Оюм (з готської Aujom — річкова область, країна вод). Ймовірно, що саме внаслідок розселення по різні боки Дніпра відбувся поділ готського народу на східну та західну групи — на остготів6 та вестготів7. Першими правив рід Амалів8, другими — рід Балтів9. Врешті-решт в причорноморських степах утворилась готська держава, яка досягла найбільшої могутності за короля Германаріха10, що походив з царського роду Амалів. Ставкою готських королів було місто Археймар або ж Данарштадт (місто Донара — готського бога грому та війни), теперішнє Башмацьке городище поблизу сучасного селища Солоне у Дніпровському районі Дніпропетровської області. 375 року готи зазнали поразки від військ князя черняхівсько-київської федерації Баламира (Болемира)11 і Археймар припинив своє існування. Залишки вестготів відійшли за Дунай й знайшли притулок в Західній Римській Імперії. Інша частина готів перейшла на службу до Східної Римської Імперії. Ізольовані групи вельбарців мешкали на Волині до V століття поступово змішавшись з місцевою слов’янською людністю. Найдовше готи затрималися в Криму. Востаннє про кримських готів — мешканців печерних міст Мангуп, Ескі-Кермен та інших — згадано в писемних джерелах другої половини XVI століття. Кримські готи взяли участь в етногенезі караїмів і кримських татар.