Завойовники Дунаю

Походження угорців

Суботцівська культура належала кочовим племенам угорців-мадярів, які деякий час перебували на теренах України. Історичні мадяри генетично споріднені з сучасним ханти-мансійським народом1. У антропологічному відношенні це були люди уральського типу — європеоїдно-монголоїдні метиси. Вважається, що назва угри походить від тюркської назви цього народу On-Ogur (буквально Десять стріл або Десять племен), а самоназва мадяри — від назви найбільшого з угорських племен медьєр (megyer). У IV-V століттях угорці переселилися на захід від Уральських гір, на територію між південним Уралом і річкою Волгою, а на початку VIII століття частина угорців переселилася на територію північного Приазов’я між Доном і Сіверським Дінцем. Вірогідно, саме цю територію угорці назвали Лебедією чи Леведією і вважали своєю прабатьківщиною. Угорська Лебедія (Levédia) якийсь час знаходилась в союзних стосунках з Хазарським каганатом (див. Салтівська культура), але після громадянської війни в Хазарії у 830 році та під тиском печенігів (див. Печенізька культура) і булгарів (див. Перещепинська культура) угорці відкочували в землі, які вони називали Етелькозом (Etelkez), себто межиріччям Дністра й Дніпра. У 895/896 роках під проводом вождя Арпада2 частина угорців Етелькозу перетнула Карпати й завоювали Придунайську низовину, зруйнувавши слов’янську державу Велика Моравія (див. Празько-корчацька культура) та підкоривши, а пізніше асимілювавши її мешканців.

Господарство угорців

Предки угорців протягом останніх століть II тисячоліття перед Різдвом вели осілий спосіб життя, але через розширення степів на північ вимушені були стати скотарями-кочовиками. Типовим для їхнього способу життя було кочове чи напівкочове господарство, яке характеризувалося як розведенням великої рогатої худоби та коней, так і вирощуванням землеробських культур, в основному проса і, часом, ячменю. Велике значення для економіки мала військова справа — збір податей з підкорених народів, работоргівля, грабіжницькі набіги, найманство. У зв’язку з цим видатну роль у мілітаризованому угорському суспільстві відігравали ковалі та, особливо, зброярі. Вони виготовляли шаблі, кольчуги, лати, шоломи, бойові сокири, наконечниками стріл та списів, стремена й деталі кінської збруї. Гравійовані або позолочені шаблі і шаблі, часто прикрашені дорогоцінним камінням, а також золоті чи срібні нагрудні диски свідчать про високий рівень майстерності угорських майстрів золота та срібла. Сережки та ремінні пряжки були єдиними прикрасами, які носили угорські воїни, зате угорські жінки любили прикрашати себе листоподібними підвісками, сережками, нагрудними дисками та каблучками з дорогоцінним камінням. Кераміка та інші побутові речі як правило належали до типів, якими користувалось місцеве, підкорене угорцями населення. Можливо їх виготовляли раби.

Цвинтарі та вірування угорців

Угорці суботцівської культури не мали постійних цвинтарів і ховали померлих або поблизу своїх тимчасових таборів або в курганах давніших кочових народів. Небіжчиків загортали в тканину або циновку і накладали срібні пластини на очі та рот, а потім клали в могилу навзнак, з руками тісно притиснутими до тіла. Разом з тілом хоронили шкіру, череп і гомілки коня або кінську шкіру набиту сіном та, обов’язково, кінську збрую. Угорці вшановували сили природи, приносячи жертви біля дерев, водяних джерел та каменів. Жертовними тваринами були собаки й коні. Артефакти із зображенням хижого птаха або дерева життя означають, що обидва символи були важливими елементами релігії угорців. Широко практикувались трепанації черепів. Сучасне угорське слово agyafúrt, яке означає тямущість (дослівно з просвердленим мозком), може бути відлунням мети цих практик. Багато елементів угорської релігійної лексики, включаючи boszorkány (відьма), elbűvöl (зачарувати) і стародавнє угорське слово, що означає святий (igy або egy), мають тюркське походження. Сильними були, очевидно, елементи шаманізму.

Історична доля давніх угорців

Політично українське Закарпаття ввійшло до складу Угорського королівства3 майже одразу після його заснування в 1000 році, однак масове заселення угорцями закарпатських земель розпочалось аж з XVI століття після навали турків.