Печеніги

Походження печенігів

У 744 році розпався Тюркський каганат1, що спричинило цілу низку етнічних пертурбацій у євразійських степах. Програвши війну іншим тюркським племенам, печеніги вимушені були відкочовувати все далі й далі на захід, доки під кінець VIII століття не з’явились у межиріччі Дону й Дніпра. Антропологічно печеніги належали до європеоїдної раси з монголоїдними рисами. Вони розмовляли мовою, яка належала до огузької2 гілки тюркської мовної сім'ї, хоча панівна верхівка племен використовувала іранську мову. Самоназва печенігів Bäčänäk походить від давньотюркського слова, яке означає родича, родовича, свояка. Важливі для народу рішення ухвалювались всіма вільними чоловіками-воїнами на загальних зборах. Тактичні рішення ухвалював верховний вождь — кангар.

Господарство печенігів

В українських степах печеніги вели переважно кочовий спосіб життя. В степах випасали стада великої рогатої худоби, в’ючних тварин, овець та коней. Печеніги були чудовими вершниками й славилися конярством, продаючи коней до візантійського Херсонесу й на Русь. До Візантії поставляли також шкури та віск, купуючи звідти вино, золотий та срібний посуд, дорогі тканини, приправи та предмети розкоші. Чисельна кінна армія дозволяла печенігам контролювати степові торгові шляхи та стягувати мита з купців за перехід караванів через підвладну їм територію. Додатковим джерелом доходів печенізької знаті були грабіжницькі набіги на сусідів, работоргівля та найманство. Деякі знаряддя для обробки землі, знайдені у похованні представниці заможного печенізького роду, доводять, що подеколи кочівники переходили до напівосілого способу життя, займаючись орним землеробством та вирощуючи, переважно, просо.

Цвинтарі та вірування печенігів

Цвинтарів печеніги не мали й ховали мертвих на місці своїх тимчасових стоянок. Небіжчика клали навзнак у вузьку глибоку могилу головою на захід, супроводжуючи тіло зброєю (якщо це чоловіче поховання), кістками та опудалами коней, їхньою збруєю та візантійськими золотими монетами. В жіночих похованнях — прикраси у вигляді поясів з підвісками, що найчастіше передають образи птахів, а також глиняний посуд. Над похованням насипали невисокі кургани. Релігійні переконання печенігів були різними. Як не дивно, але серед печенігів було багато християн-несторіанців3, хоча більшість населення дотримуватися древніх шаманських практик й традиційних тюркських культів. Серед знатних людей популярним було маніхейство4. Печеніги використовували різновид рунічного, так званого орхонського письма, яке наразі не вдалось розшифрувати.

Історична доля печенігів

Стосунки печенігів з Руссю складались по-різному. Періоди жорстоких війн та взаємних набігів змінювались доволі мирним співіснуванням. Втім, печеніги як мало хто в історії уміли наживати собі ворогів, а тому по двох століттях боротьби з Візантійською імперією Болгарією, Руссю, Хазарією та мадярами, печеніги були знищені як незалежна сила об’єднаною візантійсько-половецькою (Див. Візантійська та Половецькі культури) армією. Печеніги на південь від Дунаю доволі швидко втратили свою національну ідентичність і повністю асимілювалися з балканськими етносами. Значні громади печенігів оселилися в Угорському королівстві, де зберігали залишки своєї мови до XV століття. Печенігів називають серед предків сучасних гагаузів та кримських татар. Кілька печенізьких родів прийняли православ’я влились до складу руського народу.