Русичі

Чому Русь стала Руссю?

Формування давньоруської народності відбулось у IX-X століттях на основі слов’янських лука-райковецької (див. Лука-райковецька культура) та волинцівсько-роменської (див. Волинцівсько-роменська культура) культур. А, за великим рахунком, як результат взаємної асиміляції двох племінних союзів — антського (див. Пеньківська культура) та словенського (див. Празько-корчацька культура), котрі, своєю чергою склалась на основі трьох великих етнічних груп — іраномовної скіфо-сарматської, фракійської та власне слов’янської. У широкому сенсі Руська земля означала усі землі, що були підвладні Києву. У географічному сенсі – місце, що лежало на південь від Києва, між річками Рось, Росава й Дніпро. Але чому Русь? Звідки взялась ця назва? Найбільш вірогідним є сарматське походження етноніма Русь від іранського кореня rox- (rūxs-, roxs-або raox-) зі значенням ясний, світлий. Нагадаємо собі, що одне з провідних сарматських (див. Сарматська культура) племен, яке у свій час мешкало на схід від Дніпра, мало назву роксолани — себто світлі, ясні. Інакше кажучи, - царські алани по аналогії царських скіфів-паралатів (див. Скіфів-кочовиків культура), що абсолютно вкладається в традиційну іранську традицію державотворчого панівного клану, довкола якого об’єднується еліта. Вірогідно, літописні поляни, які стали йменуватись руссю — це якась група нащадків пеньківської культури (див. Пеньківська культура), яка пам’ятала про своє походження від сарматської еліти — роксоланів, а поляни — це не етнічна назва, а вказівка на географічну локалізацію — люди поля, степовики. При цьому, древляни, з якими згідно з літописами поляни конкурували за владу, є не стільки людьми дерев, лісовиками, як можна було б подумати, а людьми древніми, старшими.

Можливо, літописні відомості є відгомоном інформації про суперництво між антським сармато-слов’янським племінним союзом пеньківської культури та словенським племінним союзом на чолі з дулібами празько-корчацької культури, в результаті якої нащадки царських сарматів поляни-руси врешті-решт захопили владу над іншими слов’янськими племенами. І, що найголовніше, це свідчить про певну легітимність полян-русів, владу яких без спротиву визнали племена колишнього антського союзу — сіверяни, тиверці й уличі, але не дуже хотіли визнавати князі інших племен. В такому випадку запрошення варягів було політичним ходом полянської партії, вчиненим заради власного підсилення. Центром Руської держави став Київ, тому в радянській історичній літературі з'явилась назва Київська Русь, що є очевидним нонсенсом, оскільки іншої Русі, некиївської, просто не було. В геополітичному плані Русь являла собою історично важливу територію контактів між рівновіддаленими від неї арабським Сходом, Західною Європою, Візантією та Скандинавією, що зумовило швидке її входження в загальноєвропейську історико-культурну спільність.

Економічні інновації

Матеріальною основою Русі стала лука-райковецька археологічна культура, яка продовжувала та розвивала давні землеробські традиції, успадковані ще від скіфів-орачів чорноліської культури. При цьому відроджуються та набувають розвитку певні традиції зарубинецької (див. Зарубинецька культура) та черняхівської культур (див. Черняхівська культура), розвиток яких відбувався в тісній взаємодії з римською цивілізацією. До них належать висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва, відновлення грошового обігу та активної міжрегіональної та міжнародної торгівлі. На додаток до сільської землеробської культури з’являється міська реміснича. Скандинави називали Русь країною міст, а Київ був третім за значенням містом Європи після Константинополя та Кордови1. В цьому новому середовищі дивним чином відродились давні, ще скіфські традиції, як, наприклад, скіфський звіриний стиль, який чітко прослідковується в міському образотворчому мистецтві — в київських фібулах, змійовиках, браслетах-наручах, галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по каменю і, навіть, в книжних мініатюрах.

Зміна культурного середовища

Давні традиції простежуються також у народній творчості, літературі, музиці. Попри повзучу християнізацію побутували обрядові пісні, танці, дійства, що пов’язані з язичницькими віруваннями календарно-землеробського циклу. Існували народні професіонали – скоморохи, актори й музиканти. Збереглась спорідненість міфологічного світу східних слов'ян з давньоіранським, яка з'явилась ще у скіфську епоху. Відбувся своєрідний сплав давніх слов’янських та скіфо-сарматських традицій з візантійськими та, почасти, західноєвропейськими, що проявилось в руському синкретичному християнстві. Зникли явні ознаки язичництва такі, наприклад, як кремація чи вшанування ідолів богів. З’явилось грецьке та болгарське, а, дуже швидко, й руське духовенство, церкви й монастирі, ікони, слов’янська писемність та літературна мова. Втім, язичництво остаточно теж не щезло. Слов’янські боги прибрали собі християнські імена та стали християнськими святими, язичницькі традиції вплелись у християнські обряди. Десятки років, а може й цілі столітті, ще існували цілі язичницькі анклави, як, наприклад у Медоборах.

Історична доля Русі

Археологічні та писемні джерела свідчать, що стародавнє населення Русі-України, на початку етнічно й культурно неоднорідне, упродовж століть консолідувалось. Міграції існували, але вони ніколи не призводили до повної зміни населення — значна його частина продовжувала жити на своїх предковічних місцях. Не переривалась історична пам'ять, генофонд органічно передавався в спадок новим поколінням. При цьому існував і доплив сторонніх культурних та генетичних впливів. Помітну участь у формуванні руської етнічної спільності взяли неслов'янські народи, інтегровані в державну структуру Русі: на півдні — тюркомовні народи, на заході — угорці, на півночі — балтійські племена. І якщо впродовж X століття вживались ще племінні назви, то в перші десятиліття XII століття етнотериторіальні назви практично зникають, а їх замінюють похідні від назв князівств та міст, а назва Русь поширюється на всю територію східнослов'янського світу, підвладну Києву, і стає не лише політонімом, а й етнонімом — склалась єдина етнокультурна та етнополітична спільність. Щоправда, вже наприкінці ХІІ століття почали виразно проявляти себе відцентрові тенденції. І, навіть, якби не сталась катастрофа татаро-монгольського нападу, Руська імперія, швидше за все розпалась би на декілька незалежних слов’янських держав. Але історія не знає слова якби. Український народ з’явився, вижив і почав розвиватись.