Назва "Україна" успадкована від скіфів

Не «Україна», а «Оукраїна»?

Почнемо з того ж Іпатського літопису. В ньому розповідається, що року 1187 помер переяславський князь Володимир Глібович, «князь доблесний і сильний у бою, що мужністю кріпкою відзначався. І плакали по ньому всі переяславці». «О нем же Оукраина много постона» – говориться в літописі. Звернімо увагу на те, що в часи, коли творився цей літопис, назва нашої країни починалася з літери «О» – ОУКРАІНА. Саме ця, сьогодні зайва літера О, і стала зачіпкою, ухопившись за яку, дізнаємȯся, звідки ж походить теперішня назва «Україна».

Як свідчать мовно-історичні дослідження, власні назви не є чимось постійним, застиглим, вони з плином часу змінюються прийдешніми поколіннями, які підлаштовують їх під свою мову, що теж невпинно змінюється й розвивається. Та все ж традиції спадкоємності між поколіннями людей вимагають, щоб ці зміни не були надто значними, а такими, після яких не втрачався б зв’язок між старою і новою назвою, щоб за назвою наступною можна було розпізнати попередню. Наприклад, під назвою сучасного міста Овруч на Житомирщині розпізнається згаданий у літописі город Вручий, назва якого походить від слів «вируючий», «кипучий». Літописне Долобське озеро біля Києва з часом стало сучасною Довбичкою, а літописне Шелвове сільце дало назву сучасній станції метро «Шулявська». Подібної зміни зазнала й назва «Оукраіна». Прийдешні покоління українців відкинули заголовну літеру «О», замінили в слові «і» на «ї» і стали вимовляти цю назву як «Україна».

Тоді виникає наступне логічне запитання – звідки ж прийшла до автора літопису назва «Оукраіна»? Зрозуміло, що відповідь треба шукати в більш давніх порівняно з літописом джерелах, якщо такі збереглися. На щастя, таке джерело знайшлося. Це твір візантійського історика Йордана під назвою «Гетика», який він написав 551 року на основі історичних праць своїх попередників. В його творі є така несподівана фраза: «Землі скіфів, які їхньою мовою називаються Ойум». У слов’янських мовах слово «земля» часто вживалося в значенні «країна», «край», «держава». Пригадаймо фразу з того ж Іпатського літопису: «…звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала». Очевидно, під Руською землею в літописі розуміється Руська держава, країна Русь, Руське князівство. Так само скіфи свою країну, свою державу називали, за свідченням Йордана, словом «Ойум», що теж починається літерою «О».

Але придивімось уважніше до цієї назви. Свою книгу Йордан писав латинською мовою, тому, за правилами латинської граматики, він додавав до власних назв закінчення – ум, характерне для латинської мови. Наприклад, назва Дніпра (Данапр) у нього написана як Данапрум, Дністра (Данастр) – Данаструм, Каспію – Каспіум, Кавказу – Кауказум і т.д. З цього слідує, що насправді скіфи називали свою країну коротким словом «Ой» (без латинського закінчення -ум). А точніше, вони використовували, ймовірно, дві назви своєї держави: повну «Ойкраїна» і коротку «Ой», подібно до того, як у росіян була повна назва міста «Петербург» і коротка «Пітер», в якій німецьке слово «бург» (зảмок, кріпость) вони опускали. Аналогічно знаменитого українського футболіста Андрія Шевченка вболівальники називали коротким іменем «Шева». Отже, Йордан передав у своєму творі саме коротку назву «Ой», в якій опущене слово «країна», а повна назва «Ойкраїна» дійшла до автора Іпатського літопису в дещо зміненому вигляді – «Оукраіна».

Чи було у скіфів слово «Країна»

Але виникає питання – чи існувало в мові скіфів слово «країна»? Питання непросте, оскільки жодного тексту скіфською мовою на сьогодні не знайдено. Збереглися тільки окремі слова скіфської мови в давньогрецьких та ассиро-вавилонських текстах. У них слȯва «країна» не виявлено, тож прямої відповіді на це питання не знайдено. Та все ж існує ціла низка взаємопов’язаних непрямих свідчень, які сукупно формують позитивну відповідь на це питання.

Першим свідченням є те, що скіфська й українська мова розвивалися й творилися на одній і тій самій території, яка майже не змінилася за останні 2,5 тисячі років. За інформацією Геродота з його твору під умовною назвою «Мельпомена», скіфи проживали в тетраедрі (чотирикутнику), який простирався з заходу на схід, від Дунаю до Дону, і на таку ж саму відстань – з півночі на південь, включаючи «півострів Скелястий», що видається в море, тобто Кримський півострів. Саме на цій території сьогодні проживає й основна маса українців. Як бачимо, в одному й тому самому географічному чотирикутнику, від Дунаю до Дону, і від Криму до Прип’яті, творилися й розвивалися і скіфська, й українська мови.

Друге свідчення отримано на основі досліджень генетики сучасних українців та їхніх географічних сусідів. Генетичні дослідження показали, що Прадавній Батько, який започаткував генну групу, найбільш поширену серед п’яти східноєвропейських народів (українців, поляків, чехів, словаків та угорців), народився приблизно 10 тисяч років тому не деінде, а на території сучасної України. Сьогодні біологічний паспорт цієї групи, яку вчені назвали східноєвропейською або арійською, носить у собі більшість українців чоловічої статі. В сукупності ці два факти у сфері генетики означають, що предки означеної більшості українців, нащадків того Прадавнього Батька, нізвідки не приходили на терени України, і ніколи з них не зникали протягом останніх 10 тисяч років, вони були, за висловом професора Костянтина Тищенка, «весь час тутешніми».

Протягом тисячоліть мінялися тільки їхні назви, що послідовно змінювали одна одну: трипільці, арії, кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, анти, руси, козаки, українці. В історії це дуже поширене явище, коли одному й тому самому народу, на різних етапах його історичного шляху, сусіди давали різні назви. Наприклад, предків сучасних турків називали огузами, торками, сельджуками, османами, оттоманами, сарацинами, магометанами та ін. Так само було і з предками українців. Відповідно мінялися й назви держав предків українців: Кіммерія, Скіфія, Сарматія, Гунія, Антія, Русь, Україна. Очільником держави міг стати представник іншого народу, наприклад, князь Аскольд на чолі Русі, або президент Володимир Зеленський на чолі України, але народ на території України у своїй переважній більшості залишався протягом тисячоліть «весь час тутешнім», автохтонним. Із цього слідує, що скіфи – це одна із назв предків українців.

Треба уточнити, що «скіфи» – це назва не етносу, а узагальнена назва народів, озброєних луками, це ті, що стріляють із лука, тобто лучники. Походить ця назва від давньоєвропейського слова skuda (стріляти). Лінгвісти, досліджуючи скіфські слова, збережені в інших мовах, встановили, що приголосний d у скіфській мові переходив у l, тому скіфи слово skuda вимовляли, імовірно, як skula. Звідси й походить назва сколоти, яку Геродот сприйняв як самоназву скіфів. Насправді ж Геродот передав назву лучники двома мовами: так, як вимовляли її греки, а саме: скітой (у нашій вимові – скіфи) і так, як її вимовляли самі скіфи, а саме: сколотой (у нашій вимові - сколоти).

Потребує пояснень і назва «гуни», яка має походження від назв «хуной» або ж «куной» у грецькій вимові. Саме так давньогрецький вчений Клавдій Птолемей називав на початку нашої ери населення київських земель у своєму творі «Географія». У нього «куной» – це «кияни» у грецькій вимові. Подібним словом «кунні» згадуються кияни і в германських сагах. Але пізніше латинська мова, яка стала панівною в Європі, витіснила всі попередні назви, і кияни – куной – кунні стали гунами в латинській вимові. Попри всілякі історичні інсинуації, існують вагомі історичні докази, в тому числі й генетичні, що гуни – це теж одна із назв предків українців. Але це окрема тема.

Третє свідчення отримано на основі сукупних досліджень генетики і мов слов’янських народів. Результати цих досліджень показали, що колискою слов’ян, їхньою Прабатьківщиною, був басейн Середнього Дніпра, де проживали в той час народи, названі Геродотом скіфами-орачами та скіфами-землеробами. Масове поширення слов’ян із території Скіфії на північ, південь, захід і південний захід, яке сталося внаслідок перенаселення в кінці І тисячоліття до н.е., говорить про те, що основну масу населення Скіфії становили саме слов’яни. Внаслідок їхнього розселення утворилася низка слов’янських мов, що походять від материнської мови наддніпрянських скіфів-орачів та скіфів-землеробів. Серед усіх слов’янських мов українська є найстаршою, бо інші утворилися пізніше, після розселення їхніх носіїв з території Скіфії. Слово «країна» присутнє сьогодні в трьох мовах: українській, словацькій і білоруській. В інших слов’янських мовах присутні його відповідники: «земля», «держава» або «край». Присутність слова «країна» саме в найстаршій слов’янській мові свідчить про те, що це слово прийшло в українську мову безпосередньо з материнської мови, якою розмовляли наддніпрянські скіфи.

Четверте свідчення отримано на основі досліджень про походження і вік української мови. Результати цих досліджень показали, що українська мова зародилася приблизно 45 століть тому, в середині ІІІ тисячоліття до н.е., тобто набагато раніше за існування Скіфії. На скіфські часи припадає лише один з етапів її розвитку. Беручи до уваги факт масового розселення слов’ян в кінці І тисячоліття до н.е., можна зробити висновок про те, що давньоукраїнською мовою розмовляла більшість населення багатонаціональної держави, якою була Скіфія, що давньоукраїнська і була тією самою скіфською мовою.

Підсумовуючи наведені вище свідчення, переконуємося в тому, що слово «країна» в мові скіфів таки існувало, що саме скіфи передали у спадок українцям назву своєї держави «Ойкраїна», яку пізніше стали вимовляти як у літописі – «Оукраіна», а ще пізніше – як «Україна». Незабаром, 2051 року, виповниться 1500 років від найдавнішої згадки про неї у творі Йордана «Гетика».

«Яйце-країна» скіфів

Цікаво дізнатися, яке поняття вкладали скіфи у двослівну назву «Ойкраїна». Що означало перше слово «Ой»? Виявилось, що в індоєвропейських мовах, до яких належить і скіфська мова, слова, близькі за звучанням до слова «Ой», означають «яйце». В давньогрецькій мові слово «яйце» вимовлялося як «ойон», у сучасній румунській – як «оу», в італійській – «ову», у французькій – «еф», в німецькій – «ай»,i а в скіфській – «ой». Виходить, скіфи називали свою державу, свою землю, двослівною назвою «Яйце-країна». Чому саме «яйце»? Пояснити це можна тим, що скіфи дуже добре пам’ятали своїх наддніпрянських предків (аріїв та кіммерійців), які протягом тисячоліть, хвиля за хвилею, мігрували зі своєї Прабатьківщини, з басейну Дніпра, утворюючи нові нації і мови в Європі, Малій і Центральній Азії, Індії та інших куточках планети. Немовби з чудесного яйця-райця, про яке розповідається в одній з народних українських казок, народжувалися на планеті нові народи, нові мови, нові країни. Саме ця, найбільш значима особливість предків наддніпрянських скіфів, і відобразилася в назві «Яйце-країна». Та й сама українська казка про яйце-райце, імовірно, є відбитком тих особливих історичних подій, що творилися з участю предків українців.

Додатковим підтвердженням того, що назва «Україна» походить від складного слова «Яйце-країна», служить той факт, що українська писанка-яйце, яка відображає ідеї світобудови і людського буття, сприймається світом як візитна картка української держави, як символ України. Пам’ятаючи й зберігаючи свої національні символи, українці, що мігрували до Канади, спорудили в 1975 році в канадському місті Вѐґревіль величний пам’ятник українській писанці.

Як з’явилась назва «Русь»

Як уже згадувалося, на певному відрізку історичного шляху предки українців мали свою державу під іншою назвою, а саме: «Русь». Найдавніша згадка про неї міститься в історичних хроніках (часописах) під умовною назвою «Бертинські аннали». В анналах розповідається, що року 839 до франкського імператора Людовіка І прибули посли, які стверджували, що вони і їх народ називаються Рос (Rhos – латинською мовою). У 2018 році Франція передала Україні витяги з Бертинських анналів як доказ про найдавнішу згадку про Русь. Порівнюючи між собою дати найдавніших згадок про Україну і Русь (551 і 839 роки), бачимо, що згадка про Україну майже на 300 років давніша за згадку про Русь. І не тільки згадка, а й сама назва «Україна» є значно давнішою, за назву «Русь», давнішою більше, ніж на тисячу років. В цьому переконаємось, ознайомившись з матеріалами про те, звідки ж походить назва «Русь».

Історія знає немало випадків, коли завойовник нав’язував свою назву підкореному народу, і ця назва так і залишалася з ним навіть після звільнення від завойовника. Наприклад, галли після їх завоювання германським племенем франків у V ст. стали називати себе французами, і ця назва так і залишилася з ними дотепер. Стародавні даки, завойовані римлянами, стали називатися румунами (від латинської назви Римської імперії – Романум). Сьогодні про Дакію – давню державу румунських предків – нагадує напис Dacia на автомобілях румунського виробництва. Угро-фінські племена, колонізовані державою Русь, стали називати себе прикметником «руські». Подібна історія сталася і з предками українців, які були підкорені у VIII-IX ст. вихідцями зі Скандинавії – русами (в грецьких джерелах названі росами через відсутність відповідної літери в грецькому алфавіті). Підкорені предки українців стали також називатися русами, а їхня держава, навіть після звільнення від завойовників, продовжувала називатися Руссю.

Одним із перших, хто переконливо пояснив походження назви «русь», був видатний львівський мовознавець Омелян Партицький. У своїй фундаментальній праці «Скандинавщина в давній Русі» О. Партицький на основі своїх глибоких знань з історії, на основі володіння ним більше ніж десятком європейських мов, в тому числі давніх, переконливо довів скандинавське походження назви «русь», яка означає «веслярі, корабельники, моряки». Згідно з його доказами, слово «русь» опиняється в одному ряду з літописними назвами неслов’янських племен: весь, чудь, жмудь, пермь, корсь та ін., на відміну від слов’янських назв: поляни, деревляни, кривичі та ін. В радянські часи книга О. Партицького була заборонена, бо вона начисто розбивала міфи російської та радянської історичної науки. Тільки сьогодні під тиском переконливих доказів О. Партицького, все більше істориків стають на його позиції, все чіткіше проступає історична цінність його праці.

Відомо, що скіфи панували на теренах сучасної України з VIII до ІІІ ст. до н.е., а скандинави підкорили ці землі у VIII – ІХ ст. н.е. Із цього слідує, що назва «Україна», успадкована від скіфів, давніша за назву «Русь» більше ніж на тисячу років. Отже, вік назви «Україна» - не менше 2500 років. Тоді виникає питання – як же так сталося, що значно давніша назва «Україна» тимчасово поступилася місцем молодшій назві «Русь», а потім знову повернулася на своє місце. Це одна із загадок історії українців, яка, тим не менше, має свою розгадку.

Чому «Україна» стала «Руссю»

Річ у тім, що старі назви країн і народів безслідно не зникають. Вони передаються із покоління в покоління, залишаючись жити в народній пам’яті. Як у Тараса Шевченка: «Спасибі ж, дідусю, що ти заховав//В голові столітній ту славу козачу:// Я її онукам тепер розказав». Наприклад, сучасні латиші до цього часу називають росіян словом «крієвс» (krievs), бо саме так предки латишів називали тисячу років тому своїх сусідів-кривичів. Відповідно Росію сучасні латиші називають «Крієвія» (Krievija). Як бачимо, стійка народна пам’ять латишів не сприйняла жодну з пізніших назв російської держави: ні Московію, ні вкрадену в українців Русь, ні штучно придуману Росію. Живуча народна пам’ять не дає пропасти історичній правді!

Поступившись першорядним місцем новій, молодшій назві «Русь», скіфська назва «Оукраіна», тим не менше, не зникла, а продовжувала існувати паралельно, але на другорядних ролях. Якби Росія не вкрала у XVIII ст. назву «Русь», українці, напевно б, і далі іменували себе русами, русинами, а свою країну називали б «Руссю». Та коли Московія окупувала у XVIII ст. всю Наддніпрянщину, знищила Запорізьку Січ, ліквідувала Гетьманщину, привласнила назву «Русь», а взамін підкинула українцям фальшивку під назвою «Малоросія», тоді український народ, обурений таким приниженням, протестуючи проти московського свавілля, робить спроби відстояти свою справжню історію і знову поставити на перше місце самоназву «Україна», відмежовуючись від фальшивки «Малоросія».

Невідомий автор ХІХ ст. у книзі «Історія русів» нагадує росіянам хто є хто і прославляє діяння нащадків справжніх русів, якими були, на його думку, козаки. Аби якось повернути вкрадене і протистояти посяганням москалів на історію княжої Русі, назву якої вони також підмінили фальшивкою, назвавши її «Київська Русь», видатний український історик Михайло Грушевський вводить нову, уточнену назву історичної української території і держави – «Україна-Русь». Поступово провідне панування на українських теренах назви «Русь» пригасає, а натомість на перше місце виходить більш давня назва «Україна». Вийшло, як у приказці: «Не було б щастя, та нещастя допомогло». Якби москалі не вкрали назву «Русь», українці б і досі, напевно, залишалися б із цією назвою, принесеною скандинавами, і подібно французам, назву яким нав’язали завойовники – германське плем’я франків, навряд чи повернулися б до назви своїх предків-скіфів. А так допоміг нещасний випадок з історичною крадіжкою, який підштовхнув офіційне повернення давнішої скіфської назви «Україна».

Варто відзначити при цьому один характерний момент. Як правило, завойовник, нав’язуючи підкореному народу свою назву, у себе її не міняє. А в росіян було не так. Вони присвоїли у XVIII ст. чужу назву підкореної держави «Русь», а свою – «Московію» – викинули на смітник історії. І заклали в такий спосіб наріжний камінь майбутніх агресій на чужі землі та посягань на чужу історію.

«Україна» - не «окраїна»

Викладена тут версія-розгадка назви «Україна» не залишає місця вигадкам російської історичної науки про те, що нібито назва «Україна» походить від слова «окраїна». Адже кожному зрозуміло, що не могла бути Україна окраїною іншої держави, чи то Польщі, чи Росії, яких і в зародку ще не було у скіфські часи, а Україна вже існувала – не могла ж вона бути окраїною того, чого ще не було. Розбиває ця версія і міф про колиску трьох братніх народів, бо насправді в колисці скіфів з’явилися діти слов’ян, а не угро-фінів, нащадками яких є росіяни. Ця версія доводить, що українці – не брати росіянам, а тим більше – не один народ. Розвінчує вона і міф про іраномовність скіфів, адже і скіфи, й іранці – це нащадки аріїв, і їхні мови, і скіфська, й іранська, обидві походять від материнської мови аріїв. Скіфська мова, що розвивалася на землях «весь час тутешніх» предків українців, на Наддніпрянщині, мова, якою розмовляла більшість населення Скіфії, була давньоукраїнською. Іранська ж мова, яка тоді іменувалася перською, розвивалася на інших теренах, на які переселилися вихідці з Наддніпрянщини. Східний напрям поширення індоіранського мовного потоку свідчить про те, що скоріше іранці були скіфомовними, ніж скіфи – іраномовними.

Звідки прийшли арії в Іран, переконливо свідчить кам’яна скульптура арійського Бога, випадково знайдена 50 років тому біля села Керносівка, на березі річки Оріль. Скульптура виготовлена з пісковику – природного каменю, що утворився в результаті зцементування зерен піску. Археологи назвали її Керносівським ідолом. Зовсім недалечко від Керносівки, на протилежному березі річки Оріль, біля села Дубові Гряди нинішнього Красноградського району, ще донедавна діяв кар’єр з видобутку пісковику. Можливо, саме там, на місці цього кар’єру, наші предки-арії добували матеріал для скульптурного зображення свого Бога. Можливо, саме там, біля Дубових Гряд, 4-5 тисяч років тому, арійський скульптор створив цей шедевр світового значення. Потім арії перевезли готову скульптуру Бога за 14 кілометрів від кар’єру і вкопали її на високому лівому березі річки Оріль, біля Керносівки. Через кілька тисяч років нащадки аріїв повторили творіння своїх предків, створивши кам’яне зображення чотириликого Збручанського ідола або Світовида, копія якого встановлена тепер у Києві, на алеї між Софійською і Михайлівською площами. Ще пізніше нащадки створили дерев’яне зображення Бога Перуна, але князь Володимир напередодні хрещення киян звелів скинути скульптуру на землю, бити батогами та кинути в Дніпро.

Російські історики розуміли, що повідомлення Йордана про землі Скіфії під назвою «Ойум» – це міна, закладена під їхні засади щодо історії України й Росії. Тому вони докладали неймовірних зусиль до того, щоб затуманити й сфальшувати загадкове слово «Ойум», яке було ключиком, що відкриває таємницю походження назви «Україна». Намагалися показати, наприклад, що слово «Ойум» нібито не скіфське, а походить з мови готів, що воно означає не всю Скіфію, а її «райський куточок», що, можливо, походить воно від слова «вода» готською або латинською мовами та інші надумані версії за принципом: більше слів – більше туману. Хоча у Йордана чітко й однозначно сказано: «Землі скіфів, які їхньою мовою називалися Ойум». І до чого тут готська мова і слово «вода»?

Чи існувало кілька «Оукраін»?

На жаль, українські історики не позбулися впливу деяких із цих російських вимислів. Причина цього явища лежить у тому, що нерідко дуже важко відмовитись від засвоєних стереотипів і поглянути на речі свіжим поглядом. Зокрема, думка росіян про те, що Ойум – це не вся Скіфія, а якась її частина, райський куточок, була перенесена, «нічтоже сумняшеся», і на тлумачення літописної назви «Оукраіна». Більшість українських істориків вважає, що під назвою «Оукраіна» автор літопису мав на увазі не всю Україну, а окреме її князівство або групу князівств. Хоча підстав для такого висновку не дають ні фраза Йордана, в якій говориться про землі Скіфії, а не про якусь їх частину, ані фраза літописця, який прямо говорить, що за князем Володимиром Глібовичем плакали не тільки переяславці, а вся Україна багато постогнала.

Намагаючись підкріпити свою позицію, українські історики говорять, що крім України, в літописі є окрема згадка про Україну Галицьку, а також суперечливе повідомлення про те, що князь Данило 1217 року «поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну». ЗвернІмо увагу на те, що всі міста, перелічені в цьому повідомленні, знаходилися у Волинській землі, тому літописець мав би писати «… і всю Україну Волинську» подібно до того, як він писав про Україну Галицьку. Можливо, він так і писав, але під час переписувань твору слово «Волинську» було пропущено, що спричинило сум’яття в головах дослідників. Багатьом здалося, що україн було декілька, що слово «україна» означає щось відкраєне, відрізане від цілого, що це пограниччя, віддалене від центру, що воно має вузьке (місцеве) і широке (загальне) поняття, що поступово вузьке поняття поширилося на всю територію України і стало загальним, та інші безпідставні версії. Але згадаймо, коли Віталій Кім вперше промовив крилату фразу: «Ми з України!», це ж не означало, що існує якась відкраяна, відрізана від цілого, Україна Миколаївська.

Наведений розлогий перелік тлумачень назви «Оукраіна» нашими істориками демонструє, до яких фантазій може привести відсутність або ж ігнорування та фальшування первісної інформації про скіфські землі під назвою «Ойум». Наша версія спростовує всі ці фантазії і доводить, що Україна – це давня самоназва держави скіфів, передана у спадок українцям. Можливо, і самі скіфи одержали її у спадок від своїх предків, але історичних підтверджень цьому припущенню поки що не знайдено.