Київ досвітній

Три головні свідки нашої праісторії

Згадаймо ще раз слова каталонського вченого Бертрана Петіта про три визначальні характеристики людства, а саме: його генетику, культуру та мови, які доповнюють одна одну і розповідають три версії однієї і тієї ж історії людства. Керуючись цими словами як настановою, в цій роботі проведені дослідження мовних і генетичних відомостей про народи, що в різні часи, починаючи з Трипілля і закінчуючи початком нашої ери, населяли Наддніпрянський край, у тому числі територію сучасного Києва.

Із трьох названих характеристик найстійкішими є гени, незначні зміни в яких відбуваються дуже повільно, з інтервалами, що вимірюються тисячоліттями. Менш стійкими є мови, але й вони набагато древніші за археологічні (культурні) залишки діяльності людей. Завдяки своїй стійкості мови та гени дозволяють заглянути у глибини історії людства, недосяжні для археології.

У процесі розвитку людства мови, подібно до гілок дерева, виростали одна з одної на спільному стовбурі, що об’єднував їх у певну мовну сім’ю. Серед світових мовних сімей особливе місце займає індоєвропейська, мовами якої (а їх більше півсотні) розмовляє близько третини людства. За визнанням авторитетних світових філологів, «стовбур дерева» індоєвропейських мов «виріс» на території, де нині розташована Україна.

«Повинні» в цьому, звісно ж, не предки українців, а матінка природа, яка біля 10 тисяч років тому, після відступу льодовика, створила в нашому краї сприятливі умови для проживання первісних людей і стрімкого зростання їхньої чисельності. Коли настало перенаселення, а клімат погіршився (почалися тривалі щорічні засухи), звідси, з території прадавньої України, рушили загони переселенців, поширюючи свою мову по Європі та Азії, змішуючись кровно з місцевим населенням, утворюючи нові нації, нові мови, нові держави.

Вічно тутешній народ

Але місце, звідки виходили переселенці, не знелюдніло. Його населяв «вічно тутешній» корінний народ – пращури сучасних українців, яким у різні часи давали різні назви: трипільці, арії, кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, анти, руси.

Це так само, як предків сучасних німців називали готами, тевтонами, алеманами, германами, франками та ін. Чим старіший народ, тим більше у нього назв. Про неперервне існування праукраїнського народу на своїй землі протягом багатьох тисячоліть свідчить безліч фактів. Це й побутові традиції, що тягнуться від Трипілля до наших днів, і величезна кількість майже однакових за звучанням та значенням слів української мови і санскриту, який увібрав у себе і законсервував мову давніх аріїв, і глибша давність української мови порівняно з рештою індоєвропейських, побачена збоку очима сусідів-поліглотів (поляка Красуського і грузина Марра).

Та найвагомішим і вражаючим фактом, про який дізналися лише недавно, стало відкриття генетиків. Суть його в тому, що більше половини сучасних українців походить від одного й того ж Прадавнього Батька, який народився на території України приблизно 8–13 тисячоліть тому. А це означає, що всі, кого називали трипільцями, аріями, кіммерійцями, скіфами і т. д. аж до українців, є його правнуками, праукраїнцями, родовід яких із нього розпочався, ніколи не переривався і продовжується далі. Воістину, українському роду нема переводу.

Відкриття генетиків зводить нанівець надумані аргументи вітчизняних археологів, які намагаються довести тезу про те, що українці не ведуть свій початок від народу Трипільської культури. Як бачимо, таки ведуть, бо історія древніх наддніпрянців, прочитана в генах їхніх сьогоднішніх нащадків, розповідає те ж саме, що записано їхніми мовами, починаючи зі санскриту, і те ж саме, що засвідчено археологічними знахідками, починаючи з Трипілля. Цей збіг у показаннях трьох свідків (гени, мови і культура) є запорукою об’єктивності висновку про те, що перелічені вище народи Наддніпрянщини є праукраїнцями.

Антична історія України

Україна має власну античну історію, написану Геродотом. Світ ще не знав ні Англії, ні Франції, ні Германії, а Скіфія-Україна була вже відома, і давньогрецькі історики визнавали, що скіфи древніші за єгиптян. Укладом свого життя, мовою, світоглядом ми, українці, тісно пов’язані зі своєю Богом дарованою землею, кордони якої практично не змінилися за дві з половиною тисячі років від часів Геродота. Сьогоднішня територія України майже повністю збігається зі «скіфським тетрагоном», яким Геродот окреслив межі Скіфії. Кожна сторона тетрагона (чотирикутника) відповідає двадцятиденному переходу, а південна його сторона, що лежить між гирлами рік Дунаю і Дону, включає в себе також «Скелястий півострів», себто Крим – споконвічну праукраїнську територію принаймні від часів Скіфії.

Кожен із перелічених праукраїнських народів залишив свій слід у досвітньому (дописемному) Києві. Залишки найдавнішого укріпленого городища, зведеного трипільцями п’ять тисяч років тому, виявлено в самому центрі міста – у районі Львівської площі. Про життя і діяльність у Києві аріїв нагадують сварги-свастики на стінах Софійського собору. Залишки укріпленого городища кіммерійських часів знайдені на території лікарні ім. Павлова, де через дві тисячі років після кіммерійців стародавні руси побудували Кирилівську церкву. За два століття до н. е., під час панування сарматів, Київ був уже велелюдним містом, про що свідчать більше десятка знайдених на його території поселень тих часів та великі могильники, виявлені в районі Корчуватого і Караваєвих дач.

Похибки, які стали помилками

У ІІ ст. н. е., коли Клавдій Птолемей уписував у свій знаменитий твір «Географія» відомості про Сарматію, зокрема про міста Наддніпрянщини, Київ уже існував як місто, але сталося так, що інформація про нього потрапила до книги Птолемея із суттєвими похибками щодо його географічних координат і неточно записаною (помилково підміненою) назвою.

Математичний аналіз похибок тих засобів, якими користувалися древні вчені для вимірювань координат земних об’єктів, показав, що в середніх широтах, у тому числі й на території Сарматії, де полудневі тіні більш ніж удвічі перевищують тіні південних широт, побудувати такий точний засіб для вимірювань широт, як александрійський гномон, практично було неможливо. Тому гномонів у Наддніпрянському краї та у Причорномор’ї, найімовірніше, не будували, вдовольняючись переносними менш точними засобами вимірювань, похибки яких досягали вже не мінут, а градусів. Із цієї причини широти міст Сарматії, вказані Птолемеєм, потребують корекції на величину допущених похибок.

Порівняння сучасних і Птолемеєвих широт низки відомих міст виявило дві дуже важливі закономірності, а саме: широти причорноморських міст зміщені у Птолемея у бік півночі в середньому на 2º, а широти подніпровських – навпаки – на 1º у бік півдня. Очевидно, Птолемей користувався двома різними джерелами інформації, не узгодженими між собою. Перше джерело містило інформацію, отриману шляхом вимірювань широт у Причорномор’ї якимось недосконалим засобом, що мав систематичну похибку приблизно плюс 2º. Друге джерело, найімовірніше, дісталося Птолемею від Маріна Тірського, який не вимірював, а обчислював широти, знаючи відносно точні, вивірені відстані між містами, що лежали на торговому шляху по Дніпру. Указані Птолемеєм широти, виправлені на величину систематичної похибки мінус 1º, укладають подніпровські міста Сарматії в такі місця: Метрополіс – на місце Києва, Серімон – Чернігова, Азагаріон – Любеча, Амадоку – села Неданчичі, а Сарон – на місце білоруської Орші.

Древнє походження назви Київ

Назва «Київ», найімовірніше, походить від назви поселення протофінських рибалок, що оселилися біля дніпровських порогів на південній околиці сучасного Києва. Існування в Києві порогів підтверджує, зокрема, «Повість врем’яних літ». Протофіни, які мешкали тут ще до появи трипільців, називали пороги, а за ними і своє поселення словом, близьким до сучасного фінського слова «Ківі», або до біблійного «Кіфа», що в обох випадках означає те ж саме: «камінь» або «скеля». Додаткове підтвердження цієї версії знаходимо в сучасній китайській мові: китайці й сьогодні, як і тисячі років тому, називають наше місто словом «Тіфу», що, погодьтеся, мало відрізняється від біблійного «Кіфа».

Протягом тисячоліть назва протофінського поселення зазнавала змін, особливо тоді, коли вона передавалася чужоземними мовами. Імовірно, до Птолемея вона надійшла як «Кіафа» (з додатковою літерою à у середині слова), що змусило його або ж його попередників побачити у цій назві слово «Кіаса», яке в перекладі з давньогрецької означає «Столиця» або «Метрополіс». Тому Птолемей чи його попередники вирішили замінити слово «Кіаса» більш поширеним серед греків словом-синонімом «Метрополіс», помилково «підправивши» істинну назву нашого міста, заховавши її таким чином під шапку «Метрополіса» на довгі століття, аж до часів, коли слово «Київ» «виринуло» в «Повісті врем’яних літ».

Гуни — це кияни?

Серед відомостей Птолемея про племена Сарматії особливої уваги заслуговує інформація про плем’я, яке в усіх перекладах його твору назване гунами. Давньогрецькою мовою, якою послуговувався Птолемей, слово «гуни» мало б звучати як «унной», але в нього назва цього племені прочитується інакше, а саме: «куной» або «коюной» (залежно від прочитання дифтонгу ού). Виходить, переклади твору були неточними. У Птолемея йдеться про плем’я, назва якого насправді походить від назви досвітнього Києва. Греки називали наше місто Кіоба або Кіоаба (принаймні так у Константина Багрянородного), а «коюной» – це відтворена давньогрецькою мовою назва «кияни». (Аналогічно від назви «Москва» утворилися назви народу – «московити» або «москалі».)

Отже, гуни – це сарматське плем’я киян, яке проживало у досвітньому Києві та навколо нього, на Середній Наддніпрянщині. Виходить, точніший переклад фрази Птолемея мав би бути таким: «між бастернами і роксоланами – кияни». Проживали тут гуни-кияни ще до часів Птолемея, бо відомості про них надійшли до Птолемея від Маріна Тірського, який жив у І ст. н. е. Таке прочитання цієї фрази Птолемея начисто спростовує офіційно прийняту версію про гунів як про зайшлих кочівників, що нібито вторглися до Сарматії в IV ст. н. е., прийшовши із Середньої Азії.

Нізвідки вони, очевидно, не приходили, бо жили тут постійно принаймні з І ст. н. е., боронячи свою землю від зазіхань агресорів. Об’єднавшись з іншими племенами Сарматії, кияни під проводом свого князя Болемира у 375 році розгромили військо готів, вигнавши їх із території Сарматії. Найвищої ж своєї могутності держава гунів-киян досягла за короля Аттіли, який народився в Києві, котрий заслуговує на гідну пам’ять про нього у своїх нащадків-киян. Як у римлян – Юлій Цезар, як у жителів німецького Ахена – Карл Великий.

То звідкі-ж маємо вести київський родовід?

За оцінками вчених, Клавдій Птолемей написав свою «Географію» приблизно в 150 році н.е. Цю дату слід вважати датою появи першої писемної згадки про Київ. Можливо, в майбутньому знайдуться більш ранні записи про наше місто чи поселення на його території, але наразі в киян є всі підстави святкувати в 2050 році не штучно придуману, а справжню ювілейну дату, яка ґрунтується на інформації Клавдія Птолемея: Києву виповниться 1900 років. Те, що він у Птолемея записаний як «Метрополіс», не має значення. Адже французам не завадило відсвяткувати в 1953 році двотисячоліття Парижа те, що в записах Юлія Цезаря йшлося не про Париж, якого тоді ще не було, а про село Лютецію, яке пізніше стало Парижем.

Рік 2050-й повинен стати ювілейним не тільки для Києва. Свої 1900 років можуть відзначати українські міста Чернігів і Любеч, білоруська Орша, польський Краків та інші міста, які вперше згадуються у творі Птолемея. Та Київ серед них посідає особливе місце завдяки своїй назві, яка виказує, що в нього набагато древніший вік, ніж 1900 років. Адже породжена словом «камінь», ця назва проіснувала в тій чи іншій вимові багато тисячоліть – від часів протофінів до сьогодення.

Виходить, нею користувались і трипільці, які проживали на київських пагорбах після протофінів, і народи, які проживали тут після них, бо інакше вона не змогла б дожити до наших днів. А це означає, що укріплене городище трипільців, виявлене в районі Львівської площі, теж носило цю назву. Виходить, сама вже назва міста говорить про те, що Києву від часів Трипілля — не менше п’яти тисяч років.
Та оскільки прямих писемних доказів цьому факту на сьогодні в нас немає, доводиться вдовольнятися поки що датою, яку залишив нам у спадок Клавдій Птолемей, готуватися до 1900-ї річниці Києва і продовжувати пошук більш ранніх писемних свідчень.