Трипільський світ: що, де й коли

Народження імені

Словосполучення трипільський світ з’явилося 1993 року, коли у Києві була влаштована велика виставка старожитностей трипільської культури. Однак ця назва мала позначати явище, давно минулу реальність, вік якої становив кілька тисячоліть. Назва красива, але досить умовна, адже походить від назви археологічної культури, а та, у свою чергу, – від назви села на Київщині.

За традицією археологи називають археологічні культури за місцями перших або найбільш вдалих розкопок. Про розкопки біля Трипілля можна сказати, що вони були вдалими, але ніяк не першими, оскільки пошук місця, де вперше було знайдено подібні старожитності, заведе нас від Трипілля досить далеко. Але і науковий світ на початку ХХ ст. цю назву прийняв, щоправда, на той час ця культура вже мала декілька назв, однак нині вони відомі лише фахівцям.

На перший погляд, слово “Трипілля” звучить досить поважно і навіть символічно – “три поля”. Зрозуміло, така назва не могла залишити байдужими любителів пошуку глибинного значення імен і назв, які досягали у своїх розвідках глибин мідного віку, а подекуди, й кам’яного. Однак усі ці міркування не враховують того, що як населений пункт це місце починає свою історію близько 1000 років тому і згадане було в літописі під назвою “Треполь”. Таке слово є у германських мовах і можливо воно потрапило на береги Дніпра у ті часи, коли тут проходив шлях «із варяг у греки». За кілька столітть після заснування Треполь стали називати Трипіллям і так називають досі.

І саме до містечка Трипілля (селом воно стало пізніше) восени 1897 року прибув з Києва археолог Вікентій Хвойка, аби провести розкопки на місці давнього поселення біля річки Красної. Тоді це місце знаходилося “за дві версти від околиці”, а нині – вже на околиці Трипілля. Сьогодні через нього проходить асфальтована дорога, що веде до сусіднього села Щербанівка. Біля нього, між іншим, В. Хвойка теж провів розкопки, але склалося так, що саме містечко Трипілля поділилося своєю тисячолітньою назвою з доісторичним світом, з давньою цивілізацією, яка 7000-5000 років тому існувала між Карпатами та Дніпром.

Це був світ людей, які обживали береги Дністра, Південного Бугу, Дніпра, десятків малих річок, зводячи там свої селища. Вони одними з перших почали тут вирощувати хліб та плавити метал. Вони працювали, створюючи чудові речі (посуд, статуетки, орнаменти), які і сьогодні захоплюють та хвилюють, не лишають байдужими. Можна сказати, що так само, як і ми, вони жили у світі, створеному і перетвореному працею багатьох поколінь. Ми не знаємо, як вони називали Карпати й Дніпро, але ж мусили їх якось називати! У лексиконі трипільців, напевно, були слова на позначення світу, країн, чим вирізняли їх серед інших. Так само і ми, отримавши у спадщину від багатьох давніх племен та народів, які жили на цій землі, захоплюємося їхніми звершеннями і даємо їм імена, не знаючи справжніх, на власний розсуд, адже без назв та імен неможливо відтворити історію.

Забута історія

Упродовж останніх 200 років людство дізналося про існування на цій планеті десятків забутих цивілізацій, тисяч невідомих міст, палаців, храмів – про все те, що нині так люблять іменувати «таємницями минулого». Серед них – світ давно забутих хліборобських цивілізацій, який існував 8000-5000 років тому на територіях Євразії та Півночі Африки. Саме тут знаходимо витоки сучасності, що передували біблійному Потопу. Вже чотири тисячоліття тому ці витоки були оповиті легендами, навколо них точаться суперечки й нині.

Якщо брати до уваги всю історію людства, то у написах, літописах та хроніках зафіксовано лише п’ять останніх тисячоліть. Решту доводиться реконструювати, виходячи із матеріальних слідів подій. Виявилося, що під землею та під водою їх лишилося дуже багато. Там можна знайти рештки давно спалених та зруйнованих будинків, фортець і храмів, покинуті майстерні ремісників, поховання вождів, воїнів і простих людей.

Якщо встановити вік цих знахідок, картографувати, вивчити їх положення у землі й ще багато чого, отримаємо, зрештою, те, що нагадує речові докази, які збирають слідчі та детективи. Так само зможемо вибудувати певну версію подій, свідків яких шукати марно. Наскільки переконливими будуть наші речові докази, настільки ж переконливою буде і запропонована версія давньої історії. Звичайно, була, є і буде вірогідність того, що віднайдення нових свідчень минулих подій зможуть похитнути найнадійніші версії праісторії. Так, і останні 150 років існування археології чудово це довели.

Саме з цієї причини слід критично ставитися до старих книжок з археології та давньої історії. Справа в тому, що незмінними лишаються лише описані у них знахідки, а решта, особливо на перший погляд, дуже переконливі та логічні міркування авторів, їх висновки, з часом можуть втратити актуальність, оскільки знайдено нові скарби, поховання, поселення і міста, нові артефакти. На відміну від хронік та літописів, які чим давніші, тим цінніші для історика, наукова вартість археологічних праць із часом досить помітно девальвується, а їх читання перетворюється на безкінечний пошук довідок в енциклопедіях та розгадування ребусів при спробі зрозуміти, що саме мав на

У другій половині ХІХ ст. археологія, завдяки вражаючим відкриттям сторінок минулого знаходилася у центрі суспільної уваги. Вона стала наукою надзвичайно популярною і романтичною. Ескспедиції у непролазні нетрі джунглів, у пустелі споряджалися коштом меценатів, коронованих осіб і держав, створювалися “королівські” та “імператорські” археологічні товариства й комісії. Коштовні знахідки прикрашали найвідоміші музеї світу, а повідомлення про них друкувалися на перших шпальтах газет.

Хто не читав про відкриття руїн Трої, розкопки Генріха Шлімана у Мікенах, Тіринфі, завдяки яким троянська війна із міфічного сюжету постала реальною подією, що сталася майже три тисячоліття тому? А ці відкриття стались, між іншим, на початку другої половини ХІХ ст. і відкрили для нас понад тисячолітню історію Європи, історію, у вірогідності якої тоді сумнівалося досить багато вчених. Після подібних відкриттів віра у можливості нової науки – археології починає стрімко зростати.

Однак далеко не всі спраглі до відкриттів могли дозволити собі довготривалі експедиції до Єгипту, Месопотамії або Індії. Зрештою, у самій Європі, вчені якої були головними дієвими особами цього буму, вистачало “білих плям”, адже уявлення щодо того, якою була історія Європи до греків та римлян, були більш, ніж приблизними. Катастрофічно не вистачало фахівців. Якщо подивитися на склад учасників тогочасних археологічних з’їздів, то не знайдемо серед них жодного дипломованого археолога. Натомість, окрім нечислених істориків, побачимо філологів, юристів, філософів, духовних осіб, чиновників, військових, а також велику кількість колекціонерів.

Власне, значною мірою саме колекціонери (переважно люди заможні) якраз і були рушійною силою процесу пізнання минулих епох, оскільки бажали дізнатися якомога більше про різні цікавинки, закуплені на ринку антикваріату. У ті часи, коли культ науки був надзвичайним, для з’ясування значення, датування та історичного контексту старожитностей колекціонери, ясна річ, зверталися до вчених. Науковці з часом побачили, що мають справу з речами, вік та призначення яких, спираючись на вже існуючі знання, визначити не можуть. Потрібна була інформація про контекст, тобто детальні відомості про обставини знахідок, а її слід здобувати власноруч. Отже, настав час основної зброї науки – експерименту.

Для археології – це археологічні розкопки. Нині важко уявити, що якихось 100 років тому ще було невідомо, де знаходились палаци київського князя Володимира та княгині Ольги. Нині всі бажаючі можуть побачити їх фундаменти на території Національного музею історії України. Так само понад 120 років тому ніхто і уявлення не мав про трипільську археологічну культуру, світ давніх хліборобів, що жили колись на землях від Дніпра до Карпат.

Гімназисти у Києві старанно вивчали історію «отєчєства», яка починалася із “літописних князів”, студенти-історики в університеті слухали лекції про античні міста, про скіфів, але попередня історія губилася у “кіммерійському мороці”. Однак, починаючи із 70-х років ХІХ ст. стали з’являтися повідомлення про знахідки слідів стародавніх поселень, мешканці яких виготовляли чудовий, вкритий розписами посуд і, водночас, користувалися інструментами, виготовленими з каменю, рогу чи кісток тварин у Галичині. Згодом подібні відкриття стались у різних місцевостях Київської та Подільської губерній. Студенти Киівського університету Св. Володимира збирали подібні старожитності під керівництвом відомого історика, професора Володимира Антоновича, влаштовуючи розвідки на берегах Дніпра між Києвом та містечком Трипілля. Ці знахідки згодом стали експонатами університетського музею. Тут же можна було побачити цікаву колекцію глиняного посуду й фігурок, яку зібрав сам професор.

За існуючою, на той час, науковою класифікацією подібні речі слід було віднести до “нового кам’яного віку”, адже, одного боку, мешканці давніх поселень мали знаряддя праці, виготовлені із каменю (отже, жили у кам’яному віці), але з іншого – уміли виготовляти кераміку (що і було підставою віднести їх до “нового” кам’яного віку, тобто неоліту).

Відкриття Вікентія Хвойки

У колі київських колекціонерів та знавців старожитностей на початку 90-х років ХІХ ст. з’явилася нова людина – Вікентій (Честослав) Хвойка. Чех за походженням, він переїхав жити до Російської імперії, щоб зайнятися тут аграрним бізнесом.

Збереглися написані та видані ним книжки про вирощування проса та дипломи Паризької виставки. Однак пан Хвойка був відомий у Києві більше як знавець місцевих старожитностей, оскільки непросто збирав цікаві речі, купуючи їх на подільських ринках, але й систематизував власне зібрання, склав опис колекції.

В свою чергу, в якості консультантів він не лише залучав місцевих вчених, але й вів переписку зі знайомими празькими, берлінськими, лондонськими й іншими європейськими науковцями, що часом надавало В. Хвойці просто унікальних можливостей в ідентифікації знахідок. Це листування збереглося в архівах. Лише листування з відомим чеським істориком та археологом Любором Нідерле тривало понад 20 років і налічує десятки сторінок, не кажучи про десятки надісланих до Праги В. Хвойкою фотознімків! Важко тепер сказати, хто, коли і за яких обставин порадив пану Вікентію перейти від збирання старожитностей до проведення власних розкопок. Але це таки сталося.

Чи не найвідомішими з перших кроків на ниві розкопок стали розпочаті 1893 року дослідження давньої стоянки на Кирилівській вулиці в Києві. Крім кісток мамонта у верхніх шарах стоянки, а також на прилеглих висотах, В. Хвойка виявив стародавню кераміку, визначену ним як “неолітична”.

Вдалішими виявилися розкопки у Київському повіті, насамперед, в околицях містечка Трипілля, де було виявлено вже цілі поселення. Збереглися щоденники, на сторінках яких бачимо записи та замальовки того, що було знайдено впродовж 1897 року: числені розкішно декоровані посудини різних розмірів, які стоять серед скупчень обпаленої глини. Такі речі було знайдено в околицях сіл Щербанівка, Халеп’я, Верем’я, Жуківці та інших.
Коли стало відомо, що наприкінці літа 1899 року у Києві має відбутися черговий, ХІ Археологічний з’їзд, у Вікентія Хвойки не було сумнівів щодо теми доповіді – це має бути підсумок його досліджень кам’яного віку Середнього Придніпров’я: від кирилівської стоянки мисливців на мамонтів до поселень давніх хліборобів в околицях Трипілля. Доповідь мала на меті відтворити забуту історію краю впродовж багатьох тисячоліть.

Слід нагадати, що у ті часи учасники археологічних з’їздів проводили час не лише вислуховуючи доповіді й реферати та обговорюючи почуте. До них готували грандіозні виставки старожитностей, на яких змагалися, виставляючи свої здобутки музеї, університети та приватні колекціонери. Однак і цетбуло не головним видовищем. До кожного з’їзду обов’язково влаштовували показові розкопки старожитностей, на які вивозили всіх учасників. Не став винятком і Археологічний з’їзд 1899 року. Звичайно, серед представлених знахідок були і рештки загадкових споруд невідомих мешканців Придніпров’я, відкриті В. Хвойкою.

Учасник цієї екскурсії, відомий археолог і директор Одеського археологічного музею Е. Р. фон Штерн, так написав про це: “Учасникам З’їзду була надана можливість прогулятися на пароплаві вниз по Дніпру до одного з місць розкопок в області Трипілля і там, на високому плато, що спускається до річки, були присутніми при відкритті прямокутної «глиняної споруди», яка лежить безпосередньо під вспаханою землею. Тут ми могли особисто впевнитись у тому, що в цих прямокутних «площадках», котрі лежать одна до одної, з виглаженими, щільно втрамбованими глиняними долівками із залишками існуючої колись глиняної обмазки на круглих колодах, знаходились у великій кількості ті самі предмети, що привертали їх увагу в музеї: великі грушеподібні посудини, які звужувались до низу, з вирізаними спіральними узорами, великі кубки, чашки й кружки, прикрашені шнуровим і зробленим пунктиром орнаментами, людиноподібні ідоли з глини, кремнієві ножі та зрідка окремі фрагменти більш тонких і краще оброблених глиняних посудин з орнаментами, [котрі] були прикрашені чорною, червоною або темнокоричневою фарбою”. Слід додати, що у протоколі екскурсії зазначено, що всі знахідки розібрали між собою учасники з’їзду.

Доповідь В. Хвойки після такої екскурсії привернула велику увагу і по закінченню йому влаштували овацію. Її обговорення було досить емоційним, адже історична панорама праісторії Наддніпрянщини не могла залишити байдужим нікого. Крім виступів, в яких віддавали належне досягненням В. Хвойки, лунали пропозиції про необхідність наступних досліджень та застереження від передчасних великих узагальнень.
Про що говорив В. Хвойка у своїй доповіді 16 серпня 1899 року стосовно своїх розкопок в околицях Трипілля? Спочатку він докладно розповів про результати розкопок багатьох поселень у Київському повіті, знахідки з яких всі могли побачити на влаштованій до з’їзду виставці. Заключна частина доповіді була присвячена, як би тепер сказали, історичній та етнічній інтерпретації рхеологічних даних. У той час саме так працювала більшість науковців, намагаючись одразу знайти місце своїм знахідкам на полотні праісторії.

Зауважимо, що ця традиція жива і нині, хоча фахівці скептично налаштовані щодо визначення етнічної приналежності тих чи інших археологічних культур. Слід сказати, що про власне трипільську культуру у даній доповіді не йшлося. Ця назва з’явилась згодом. Свої ж знахідки В. Хвойка розділив на дві групи: знахідки культури А та культури В, які, однак, вважав приналежними одному й тому ж давньому племені, або народу, що залишило після себе сліди поселень і поховань. Більш “примітивну”, на його погляд, кераміку “групи В” дослідник вважав більш давньою, а досконалішу – “культури А” – наслідком “розвитку”, цілком у дусі модних у ті часи поглядів на прогрес та еволюцію. Насправді давнішою виявилася культура А, але з цим розібралися трохи пізніше.

Нині може видатися дивним, але похованнями трипільців В. Хвойка називав ті об’єкти, які сучасні археологи класифікують як рештки жител. До речі, ця різниця у поглядах вже на початку ХХ ст. призвела до числених дискусій, відгомін яких чути й досі. Отже, дослідник визнавав, що трипільці зводили певні споруди, але використовували їх для поховань та проведень відповідних обрядів. До цього висновку він (і не лише він, але й чимало вчених того часу) дійшов, виходячи з вигляду розкопаних ним старожитностей. Адже картина, яка відкрилася під час досліджень, в більшості випадків була саме такою, як її описав Е. Р. фон Штерн: скупчення десятків цілих або майже цілих посудин, кісток тварин, а то й людських, що дуже нагадувало вміст давніх гробниць.

Все це дослідник ретельно замалював у польових щоденниках, адже у ті часи застосування фотографічних апаратів для фіксації розкопок ще не набуло поширення. Пізніше говорили про те, що ці зображення надто фантастичні, що В. Хвойка намалював ідеальні картини реконструйованих посудин, які, насправді, знаходив розбитими, і робив це для того, аби підтвердити свої висновки про поховальні споруди. Мушу сказати, що і в мене часом виникали такі думки. Але під час рятувальних розкопок на Київщині, майже в тих самих місцях, де колись вів дослідження В. Хвойка, пощастило побачити картину, подібну до змальованої у його старих щоденниках. Завдяки тому, що рештки споруди знаходилися ближче до дна долини, вони були вкриті шаром ґрунту товщиною до 70 см. Це означало, що трипільського горизонту не торкався плуг, який нищить старожитності, що знаходяться на глибині 30-40 см, де вони зазвичай і лежать. Те, що вдалося розчистити у цьому місці, нагадувало замальовки до деталей: грушеподібні посудини (серед них – одна ціла) стояли поряд з двома біноклеподібними, поруч – миски, покришки (серед них також було кілька цілих), а також каміння. Для повної аналогії не вистачало лише людських кісток, але ж і В. Хвойка знаходив їх не у кожному місці.

Отже, сумнівів не має – і на з’їзді, і у своїх наукових працях дослідник розповідав про те, що бачив насправді. Просто він потрапив на придніпровські поля задовго до того, як давні поселення були майже тотально зруйновані глибокою оранкою. Хоча у деяких місцях навіть йому не пощастило: рештки давніх споруд знаходилися на глибині 10–20 см і були пошкоджені кінними плугами. Місце знаходження старожитностей на такій глибині – не що інше, як наслідок інтенсивної ерозії ґрунтів внаслідок не дуже вдалого господарювання. Підсумовуючи результати розкопок, В. Хвойка відтворив картини життя давніх мешканців Придніпров’я, які, на його думку, займалися переважно хліборобством. Жили вони у землянках, а для поховання небіжчиків будували спеціальні споруди й обмазували їх глиною. Він навіть припускав, що деякі із цих споруд могли бути двоповерховими. Небіжчиків спалювали, а попіл та кістки зберігали в посудинах-урнах, які розміщували у “будинках мертвих” (як їх згодом назвав Е. Р. фон Штерн).

Народ, якому “належить ім’я протослов’ян”

Цікавими були міркування В. Хвойки щодо походження народу, який залишив культури А та Б. Дослідник вважав трипільський люд прийшлим з «прабатьківщини», яку помістив на... дні моря (!), ніби передбачаючи таку модну нині теорію «чорноморського потопу». Щоправда, на його думку, предки цих людей жили на місці нинішнього Егейського моря. Коли ця територія стала заповнюватися водою, вони почали розселятися. Він також вважав, що давні племена мали існувати «у першій епосі неолітичної культури», тобто знати хліборобство і вміти виготовляти керамічний посуд. Вони заселяли Європу у кількох напрямках. Ті, що пішли на північний схід і на північний захід, розселилися у Прикарпатській області і далі до Дніпра, тобто тих місць, де він і проводив розкопки. В. Хвойка відзначав, що переселенці підтримували постійні зв’язки із тими родичами, які залишилися на берегах Егейського моря, про що свідчать знахідки металевих виробів, вдосконалення жител, розвиток поховальної архітектури.

Цікаво, що ця частина висновків В. Хвойки, значною мірою, відповідає сучасним науковим уявленням про появу та розселення по Європі носіїв неолітичних, давніх хліборобських археологічних культур, адже найдавніші з них дійсно зафіксовані в басейні Егейського моря та на Балканах. І саме звідти відбулося їх розселення по території Європи упродовж VI-IV тис. до н. е. Цей світ обмінювався готовими виробами, технологіями, ідеями, в тому числі духовними. Наступна, етнічна інтерпретація культури з околиць Трипілля викликала дискусії вже після її виголошення на з’їзді.

Ідея В. Хвойки була досить простою та прямолінійною: для визначення народності він вважав головними такі ознаки, як культура та поховальний обряд2. До поняття культура у розумінні дослідника входили хліборобство та спорудження жител-землянок. Із цього випливало, що давні слов’яни, які займалися хліборобством, жили у землянках та спалювали тіла небіжчиків, і є прямими нащадками людності, що проживала у Наддніпрянщині в неолітичні часи та у мідному віці: “...безсумнівно, народ, якому належать описані пам’ятки, – не що інше, як гілка арійского племені, котрій по праву належить ім’я протослов’ян ...”, ну а їх нащадки і досі населяють ці землі.
Подібні ідеї та рівень аргументації цілком відповідають науковим концепціям того часу. Пошуки загадкової «прабатьківщини» та з’ясування походження окремих європейських народів та їх культури і досі лишаються чи не найпопулярнішою темою інтерпретацій археологічних досліджень.